![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
Немає іншої Вкраїни, немає іншого Дніпра
Якщо ти думаєш, що існує якась інша Україна, окрім тієї, що ти бачиш щодня, ти помиляєшся. Якщо ти лише мрієш про майбутнє і нічого не робиш тепер - дурна це справа. Якщо ти не бачиш себе на цій землі, краще їдь де-інде. Але якщо ти знаєш чого хочеш від життя, тоді берись за справу. За будь-яку благу справу. Відчуваєш себе керівником - керуй, гітаристом - грай, продавцем - торгуй. Головне, щоб ти робив це так добре, як тільки зможеш. Працюй, змінюй на краще свою країну. А вона починається з малої території біля тебе. Та якщо ти зробиш цю територію перфектною - побачиш, що ідеальність є заразною. І все поволі ставатиме кращим. Головне, знай, що немає іншої України, як території з частково російськомовними людьми, аморфними, обдуреними часто і не своїми, а то й мертвими політиками, люди, що не знають свого минулого. Але це твоя Україна. Країна, у якій ти не просто живеш.
Термін "Одна держава - одна церква" застосовується в Україні майже завжди щодо православ"я. Так вже склалось історично, що саме цей напрям християнства першим виник на території сучасної України. Щоб довго не розтікатись думкою, перейду до суті. Щоразу коли йдеться про єдину помісну церкву, під цим розуміють витіснення РПЦ з української території. Думаю, що зробити це можна лише єдиним способом. Не державними інструментами, бо ЄС почне істерику з приводу утисків. А тим самим способом, яким свого часу американці отримали Аляску - відкупитись. Одразу скажу, що сума буде просто фантастичною. Але це нормально, якщо врахувати мільйони доларів, які щороку отримує з українських приходів РПЦ.
Є два права, які не затверджено жодним законодавчим актом, але саме вони додають життю чогось більшого, аніж “просто життя”. Йдеться про право на героїв та право на мучеництво. Обидва права у найбільш ефективних формах – спрощенні до несерйозності та насміханні – намагаються відібрати в українців. Але по черзі.
Право на героїв навіть пояснювати не потрібно. Єдиний момент: приналежність героїв. У цьому полягає “слабинка”. Бо якщо українцям дозволяють мати героїв з радянських барикад у Другій світовій війні, то визнавати героями упівців не дозволяють.
З другим правом на мучеництво – складніше. Йдеться про трагедію, яку пережила певна нація. Сила трагедії полягає у мудрості, яка мала б прийти після пережиття трагедії. Мудрість не завжди приходить, однак обов"язково викликає співчуття і повагу від інших націй. Сучасні росіяни виступають проти визнання Голодомору 1932-33 рр. не лише через небажання визнавати провину СРСР. Вони не хочуть визнавати права на мучеництво. Українців далі не сприймають за націю.
Так от, думаю, що спрощенням буде акцент на ролі тогочасної української еліти. Це не завжди мають бути вельможі чи багатії. Головне - їхня впливовість. Скажімо, роль повстанців у Другій світовій війні була дуже вагомою, а здебільшого це були прості українські сини. Тобто, я веду до того, що українцям властиво було не так державне утворення, а принцип "власної хати". Коли акцент робився на своїй землі - саме земельній ділянці, а не території. Про державну свідомість поговоримо згодом.
Можуть бути десятки і сотні інших, значно кращих гасел. Однак їх створення гальмує діюча влада, яка викликає в кращому випадку апатію. Це не заклик до захоплення влади. Швидше - до відчуття певної території власною з максимально повною відповідальністю за те, що є і буде з цією територією. Це і так робить кожен, ну, чого би раптом власник квартири припинив думати про своє житло. Відчуття відповідальної власності варто поширити на свій будинок, вулицю, місто. Таким буде черговий крок до спільноти гідних та відповідальних громадян. Це буде щось подібне до західного "громадянського суспільства".
Хоча зручно і звично вважати ворогами сусідів - росіян, поляків, румунів, білорусів, або ж інсайдерів - євреїв та циган, має бути інший підхід.
Ворогів потрібно називати поіменно та персоніфіковано. Хто виступає проти чи заперечує незалежність та буття України - то й і ворог. На того і варто спрямовувати словесні та фізичні атаки.
Україна йде впевпено і з кожним кроком все ближче до феодалізму. Не буду сильно розписувати, лише два приклади.
Перший - стосунки вассала-сюзерена. Це можна простежити при прийомі на більшість робіт. Часто не беруть без хабарів, а хабарі можна дати лише знайомим чи через знайомих. Плюс - на роботі доведеться "ходити під кимось". Лише на маленьких конторках не утворюють груп впливу з лідерами та виконавцями.
Друге - цеховість. Чому молодий семінарист не може йти служити на багату парафію? Тому що у священиків також є сини. В генералів і політиків є сини, і вони будуть їх проштовхувати по своїй лінії. Це найгірша сторона династійності - коли з дада-прадіда займаються одним фахом - медики, швеці etc. Чужих будуть пускають - нова кров всім потрібна. Але далеко сторонній ніколи не просунеться.
Судову систему України необхідно залишити у тому ж вигляді, що вона і є зараз. Лише одну зміну портрібно ввести - виборність судей. Щоб кожного суддю певної територіальної одиниці чи навіть і профілю обирали на голосуваннях з кабінками та бюлетенями. Інакше корумпованість суддів не вдасться побороти. Останній приклад "34 гривні за 2 смерті" просто курвить. Звичайно, вплив виборців на суддю буде не таким і великим, судді можуть банально кочувати з одного регіона в інший, але це лише перший крок. І йти потрібно, бо продажність суддів і не лише їх, думаю, колись приведе до відвертого тероризму з бомбами в дитячих колясках чиновницьких дітей, кислотою в обличчя хабарнику тощо.
Ти створюєш грунт для російського продукту, в першу чергу книжкого та аудіо-візуального.
Кожне промовлено слово російською збагачує російських бізнесменів.
Розмовляй українською - збагачуй своїх підприємців.
Тобі це повернеться!
По-перше, це верховенство закону. А, по-друге, необхідно зацікавити українських міліардерів Україною.
Думаю, що коли ці дві речі вдасться втілити, тоді можна буде говорити про Україну як про державу, а не територію з населенням. Бо зараз наша держава нагадує не найкращий зразок латиноамериканської країни, де можна робити будь-що, коли маєш впливові зв"язки і тугий гаманець. От мені буде важко пояснювати своїм дітям і внукам (дай Боже дожити до того часу!) як можна за кілька мільйонів доларів чи фунтів перекреслити закон і узаконити просто дикі речі. Ну, але не про це далі.
Далі про закон, який колись мав би стати вище за всіх українців. Це потрібно усім, навіть тим же багатіям. І якщо вони дійдуть своїм прагматичним, але часто обмеженим мозком до того, що їм потрібна ця країна, тоді можна починати велику справу. А вона зводиться до простого - можна безконечно наживатись і викачувати ресурси і капітал з території, але колись та й постане питанян про те, як і де мають жити їхні діти. Захід - це добре, але бути вічними імігрантами навряд чи хтось захоче.
Це не буде любов у звичному розумінні, а – з умовами. Якщо людина виділяє гроші на благочинність, та ще й не сильно піариться з цього приводу, тоді він заслуговує на пошану. Особисто я хочу жити у багатій країні. А таке буде з умови, якщо наші бізнесмени усвідомлять, що саме тут, в Україні, і є хороша площадка для заробляння капіталу, що через податки збагатить усіх українців.
В часи економічно більш-менш розвинутого суспільства воювати можна лише одним доступним способом – гаманцем. Потрібно поважати копійкою тих, хто поважає і тебе. Проста дія – придбання жувальної гумки, хліба, масла чи інших продуктів стане дуже впливовим, якщо його підтримає якомога більше людей. Умова: якщо виробник не подбав про українську назву та опис свого товару, тоді його не купують. Перелік україномовних товарів робити не потрібно, достатньо лише витратити кілька додаткових секунд у супермаркеті.
Першими ефект відчують маркетологи за 2-3 місяці. У пошуках причини вони мають докопатись до суті. А далі кожен побачить, що довколишню реальність можна змінити.
І не потрібно радикально кидатись на все іншомовне. Повага до інших викликає повагу до себе.